Оповідання для сім'ї та школи
Милосердя тварин
Кудлай
В одного вченого чоловіка був невеликий пес, із дуже розумною мордочкою. Звали його Кудлай. Він любив, щоб із ним гралися, і лагідно терся об ноги господаря, коли той гладив його хвилясту шерсть.
Учений був людиною зайнятою і серйозною, а тому не міг навчити ні служити, ні давати лапку. А втім, це не заважало Кудлаю любити свого господаря й уважно слідкувати своїми розумними чорними очима за кожним його рухом. Нічого Кудлай не залишив поза увагою: чи віз проїде по вулиці, чи розносчик закричить під вікном, - зараз він нахилить морду набік і шкіру на лобі збере в складки, ніби думає: що це за шум? Більш за все любив Кудлай, коли хазяїн його вставав із-за стола,потягувався, випрямляючи змучену спину, і говорив: «Кудлаю, гуляти!»
Тоді Кудлай починав стрибати, скавучати, гавкати і, як стріла, летів униз по сходах. Вибігши на вулицю і зробивши кілька стрибків, він раптом став серйозним і розважливим собакою і поважно йшов попереду.
Щоранку він разом із господарем ходив у магазин по хліб. Продавець, великий любитель собак, давав кожного разу Кудлаю два сухарі, і пес один сухар з»їдав у магазині, а другий приносив додому, де, розвалившись перед піччю, знищував його з великим задоволенням.
Якось, ідучи в булочну, вчений побачив худющого собаку, який лежав, притиснувшись до стрічної труби. Він дивився дуже сумно і тремтів від холоду.
По дорозі в булочну Кудлай лише злегка покосився на собаку, але коли йшов назад, тримаючи в зубах свій сухар, раптом зупинився біля нього. Зупинився і вчений, щоб подивитись, що буде далі. Кудлай постояв, наче роздумуючи, і вже, було, продовжив свій шлях, але раптом різко повернувся, ніби на щось зважившись, пидбіг до собачки і бережно поклав перед ним сухар.
Подивившись на господаря, Кудлай покрутив хвостом, ніби запрошуючи його йти за ним, і статечно попрямував додому. Раптом поруч із ним пролунав дитячий голос:
-Добродію, подайте заради Христа.
Учений озирнувся. Перед ним стояв хлопчик років десяти і простягав руку за милостинею.
-Замість того, щоб вулицями бігати і канючити, йшов би краще в школу і вчився, - пробурчав вчений і хотів піти далі, але тут його погляд впав на Кудлая, який стурбований сердитим голосом господаря, заклопотано дивився на нього, нахиливши набік свою розумну мордочку.
Учений зупинився.
- Ти, напевно, голодний? - запитав він хлопчика і, не чекаючи відповіді, поспішно продовжив: - Ну, ходімо з нами, не бійся либонь, знайдеться, чим тебе нагодувати.
І всі троє весело попрямували до будинку.
Печиво
Мама висипала на тарілку печиво. Бабуся весело забряжчала чашками. Всі посідали до столу. Вова присунув тарілку до себе.
-Діли порівну, - строго сказав Михайлик.
Хлопчики висипали печиво на стіл і розклали його на дві купки.
-Рівно. Бабусю, налийте нам чаю.
За столом було тихо. Купки печива швидко зменшувались.
- Здобне! Солодке, - говорить Михайлик.
- Угу!- відповідає з повним ротом Вова.
Мама і бабуся мовчали. Доївши печиво, Вова глибоко зітхнув, поплескав себе по животі і виліз з-за столу. Михайлик доїв останній шматочок і подивився на маму. Вона розмішувала ложечкою непочатий чай. Перевів погляд на бабусю – вона жувала шкориночку чорного хліба.
Терпіння і праця
Чудесне зіллячко
Одного разу шляхом у місто йшли дівчатка – Ганнуся і Марійка. Кожна несла кошик з ягодами.
Ганнуся все зітхала та охала, а Марійка все жартувала та сміялася.
Ось Ганнуся і каже Марійці:
-Як ти можеш сміятися? Невже тобі легко? Адже твій кошик навіть важчий за мій і сили в тебе небагато.
-Це так, - відповіла Марійка,- але в моєму кошику є чудесне зіллячко; якщо його покласти у кошик, - і ноші відчувати не будеш.
- Яке ще зіллячко? - вигукнула здивована Ганнуся. - Дай його мені.
Марійка засміялася і сказала:
-Дати його тобі я не можу, та якщо хочеш, то скажу, як воно називається. Зілля це-терпіння.